Шалва Амонашвілі

Амонашвілі Шалва Олександрович (нар. 1931) — грузинський педагог, доктор психологічних наук, професор, академік РАО. Педагог-новатор, розробник педагогіки співробітництва. Автор праць з проблем ролі оцінки у педагогічному процесі, гуманістичного підходу у вихованні. Основні праці: "Навчання”, "Оцінка”, "Відмітка” (1970), "Здрастуйте, діти!” (1983), "Як живете, діти?” (1986), "В школу з шести років” (1986), "Єдність мети "(1987) та ін. 
Шалва Амонашвілі - почесний академік багатьох університетів, викладач Мос-ковського педагогічного університету, керівник лабораторії гуманної педагогіки при Московському будинку вчителя, веде семінари з батьками. Він очолює Видавничий дім Шалви Амонашвілі і є автором кількох книжок, перекладених багатьма мовами світу. 
Прислухаймось до його клятви: "Я, Амонашвілі Шалва Олександрович, добровільно обравши професію Вчителя і знайшовши в ній своє покликання, усвідомлюючи свою причетність до збереження і розквіту життя на Землі, беру на себе турботу про долю Дитини. Клянусь: 
Любити дітей, кожну дитину. 
Бути оптимістом за будь-яких обставин. 
Зобов'язуюсь турбуватися про олюднення знань, олюднення середовища навколо кожної дитини. 
Але це буде потім. А спершу було ось що: волею Всевишнього відчув внутрішню потребу вивчати педагогіку. І тільки гуманну. Тому знову вступив до інституту. Педагогічного, і на всі факультети відразу. В учителі до себе я запросив Ісуса Христа, Будду, Магомета, Соломона і Педагогів - Сухомлинсько-го, Коменського, Ушинського, Корчака... Витоки духовності - в чотирьох світових релігіях - християнстві, ісламі, іудаїзмі, буддизмі". 
Зробити світ щасливим без справедливої і доброї школи не можна. А такою її роблять учителі. Мудрець Амонашвілі не повчає, а розмірковує. Не треба розпов-сюджувати навколо дитини погані думки. Думати треба добре про кожну дитину. Наша добра думка - то її захист. Тоді ніяка бридота не пристане до неї. "Моя мислеформа, - каже Шалва Олександрович, - завжди вивищується над темним. А ствердитись дитина має перш за все вдома. Дорослі здебільшого категоричні, зловживають заборонами. І це погано. А тим часом дитина приходить у цей світ не випадково. 
Я сприймаю дитину як істоту космічно-земну. Згадаймо, як академік Вернадський постійно підкреслював: "Людина має два походження. - космічна душа і земне тіло. Виходити треба тільки з цього". 

"ПОЕТИЧНА ПЕДАГОГІКА" АМОНАШВІЛІ 

Амоношвилі Шалва Олександрович, грузинський педагог-новатор, доктор психологічних наук, вчений, працював з діьтми дошкільного і молодшого шкільного віку. 
В своїй праці Ш.О. Амонашвілі "Добридень, діти!” автор розповідає про свій досвід навчання шестилітніх дітей в школі, спираючись на свою багатолітню педагогічну практику. Треба зазначити, що на час випуску книги (1983), проблема навчання дітей шестилітнього віку була дуже актуальною, оскільки це було певним новаторством, а тому було необхідно уважно поставитися до цього питання. 
Для автора було важливо описати, по-перше, загальний підхід до організації шкільного життя дітей, по-друге, творчу лабораторію педагога. 
Однією з перших задач, які постають в книзі, це потрібно чи непотрібно дітям шестирічного віку навчатися в школі: це забирає в них дитинство чи за правильними методиками це розвичає дітей, готуючи їх до першого класу. Амонашвілі вважає, що саме за правильним підбором методів та форм навчання можно розкрити дитину та зробити з неї особистість. 
Першою з проблем, які спіткають шестирічну дитину в школі, це перелік правил шкільної поведінки. Амонашвілі зазначає, що кожний учень має сам, спілкуючись з однолітками, встановлювати характер відносин, правил своєї поведінки в суспільстві. Під "сам”, автор має на увазі, організований ним процес виховання, який приведе до виникнення у дитини самостійних етичних висновків. 
Педагог має чітко підходити до питання організації перерв між уроками. Вони мають бути організовані таким чином, щоб пустощі дітей не заборонялися, а були скеровані в тому напрямку, який буде розвивати дитину. В своєму експеременталь-ному класі автор повісив дошку для малювання крейдою, а також папір для розмалювання олівцями. Був використаний магнітофон для того, щоб діти могли вчитися розпізнавати музичні твори, а також надади вихід своїй енергії, танцюючи під цю музику, тощо. 
Що стосується певних предметів, наприклад рідної мови, російської мови(на той час теж рідною), математики, то автор подає свій досвід як можна навчити дітей правильно розуміти завдання предметів, використовувати наглядні матеріали, допомогати один одному, доводити свою точку зору, та поважати право кожного учня виказкати власну. Амонашвілі зупиняється на тому, що необхідно педагогу завжди слідкувати за своїми питаннями, оскільки вони сприймаються дітьми не зовсім так як те здається вчителю. Автор розповідає про його методи подолання феномену Піаже, яке досить розповсюджене у дітей, тобто коли, діти плутають кількість речей з ії розміром . 
Звертаючи увагу на ігри, які необхідно використовувати у роботі з шестирічними дітьми, автор говорить про те, що "педагогічними можна вважати ігри, які підвищують дітей – всіх разом і кожного зокрема до рівня його престижу, ті ж ігри, які можуть принизити дитину навіть трохи, є непедагогічними, і їх не можна проводити на уроках ”. 
За Амонашвілі, дітям необхідно пропонувати такі справи, за які вони можуть братися не колись, а зараз же, і перші кроки мають приводити їх до перших успіхів, а не невдач. 
Узагальнюючи свою роботу, автор виділяє по 10 питань, на які він категорично відповідає "так” чи "ні”. 
Питання, на які дається відповідь "ні!”: 
Чи можна використовувати в підготовчому класі досвід роботи з І класом без змін? 
Чи можна заставляти дитину одразу виконувати накази та розпорядження вчителя? 
Чи можна дітям ставити оцінки? 
Чи можна давати дітям обов'язкові домашні завдання? 
Чи можна говорити в класі хто з дітей вчиться краще? 
Чи можна вимагати від дітей, щоб вони сиділи на уроках "не рухаючись”? 
Чи потрібно забирати в дитини іграшки, які вона принесла до школи? 
Чи можна залишати дітей на другий рік? 
Чи можна вимагати дітей приходити в шкільній формі з портфелями? 
Чи можна приймати в підготовчий клас дітей, яким до 6 років залишається 2-3 місяці? 

Питання з відповіддю "так!”: 
Чи потрібна спеціальна методика для викладання в підготовчому класі? 
Чи можна використовувати тут досвід виховної роботи з старшими дошкільнятами з дитячих садків? 
Чи потрібно заохочувати дітей, щоб вони йшли попереду вчителя у вивченні матеріалу? 
Чи може педагог спеціально робити помилки, щоб діти знаходили та виправляли їх? 
Чи потребує педагог бути артистичним в роботі з дітьми? 
Чи можна давати дітям різні завдання на їх вільний вибір? 
Чи потрібно посилювати самостійну роботу дітей? 
Чи потрібно давати батькам характеристики дітей та готувати для них пакети з роботами дитини? 
Чи потрібно, щоб діти оцінювали урок? 
Чи потрібно проводити відкриті уроки для батьків? 
Перелік цих питаннь систематизує досвід та уявлення Ш. Амонашвілі про виховання та навчання дітей шестирічного віку в підготовчих класах школи. 

До школи в шість років 
Шестирічні діти - особливий народ у країні дитинства. Тому нам, їхнім учителям і вихователям, необхідно, по-перше, знати, які через це можуть виникнути проблеми; по-друге, працювати з ними потрібно інакше, до кінця усвідомлюючи, що за партами сидять інші діти, а не такі самі або майже такі, як семирічні; по-третє, визначити свою педагогічну позицію й обумовлені нею форми та методи навчання, виховання і, що найголовніше, спілкування з шестирічними. 
Які ж індивідуальні якості повинні мати ми, вчителі шестирічних дітей? Зупи-нюсь на тих, що, на мою-думку, є найважливішими. 
По-перше, ми повинні бути людьми доброї душі й любити дітей такими, якими вони є. Потрібно однаково любити і пустуна, і слухняного, і кмітливого, і тугодума, і лінивого, і старанного. І ще потрібно, щоб нашу доброту душі ми ділили порівну між своїми вихованцями, проте в тих фор-мах, які будуть необхідними в кожному конкретному випадку. Доброта і любов до дітей повинні бути не тільки станом, що внутрішньо переживається, а й провідним мотивом, стимулом нашої педагогічної діяльності, спілкування з дитиною або з усім класом. 
Доброта й любов до дітей не дозволять нам грубо поводитися з ними, ображати їхні самолюбство і гідність, кричати на них і залякувати, не помічати прикростей і не радіти успіхам кожного з них, не приходити їм на допомогу негайно, виявляти недовіру. Педагог доброї душі, який усім серцем любить дитину, частіше посміхається, рідко хмуриться, він живе справжнім педагогічним життям і тим самим знаходить своє професійне щастя. 
По-друге, ми повинні вміти розуміти дітей. Дитина маленька, але діла й турботи у неї великі. Не будемо ж вважати, що ми робимо більш важливу справу, навчаючи дітей різних наук, аніж діти, які граються до самозабуття! Якщо дитина загубила свого олов'яного солдатика і через це плаче, то вона переживає не меншу прикрість, ніж ми, коли губимо яку-небудь улюблену й необхідну річ. Діти живуть щохвилинно, щогодинно, щоденно, живуть без перепочинку, і педагогічна формула, що ми готуємо їх до життя, для них не має ніякого значення. І якщо ми дійсно хочемо виростити наших дітей справжніми людьми, то зовсім не обов'язково уповільнювати їхнє сьогоднішнє дитяче життя й примушувати з усією серйозністю думати про своє майбутнє. Розуміти дітей - означає стати на їхню позицію, шанувати їхні почуття, ставитися до їхніх турбот і справ як до серйозних (вони і є такими) й рахуватися з ними. До цих турбот і справ слід виявляти не поблажливість, а повагу, зацікавленість, ділове ставлення. Розуміти дітей - означає не підкорити їх нашій владі, а, спираючись на їхнє сьогоднішнє життя, плекати паростки їхнього завтрашнього життя. Розуміючи порухи душі й сердечніпереживання дитини, її почуття, прагнення і входячи в життя дітей як своя, близька людина, педагог зуміє зайнятися глибинним вихованням, коли сама дитина стає йогосоратником у своєму ж вихованні. Розуміти дітей - означає оволодіти щонайвищою майстерністю виховання маленької людини. 
По-третє, нам необхідно бути оптимістами. Ми повинні, зобов'язані вірити в свою педагогіку, в силу виховання, в його здатність перетворювати. Трапляється, що дехто з педагогів опускає руки перед непокірливою вдачею деяких дітей ("Нічого не можу з ним вдіяти!"), втрачає віру в здібності дитини з тимчасовою затримкою в розумовому розвитку ("З нього нічого, не вийде!"). Песимізм у вихованні й навчанні рівнозначний тому, щоб живцем поховати можливе радісне майбутнє дитини; тільки наш оптимізм надихає дитину, будить сили, які до часу сплять в ньому. Мова, зрозуміло, йде не про філантропічний оптимізм, коли, склавши руки, педагог з надією очікує: ось дитина порозумнішає, виявить здатність розмірковувати, і тоді можна зайнятися її вихованням, узятися до розвитку її свідомості. Мова йде про діяльний оптимізм, коли педагог глибоко вникає в індивідуальність, внутрішній світ дитини і в залежності від цього шукає методичні шляхи його перетворення-виховання, навчання й розвитку. Діяльний оптимізм вимагає від педагога постійної творчості, невпинного пошуку. 
По-четверте, ми повинні уособлювати людину майбутнього, людину нового складу. Такою людиною нас зробить комуністична переконаність, висока громадянськість, відданість загальній справі, глибоке усвідомлення нашого виняткового обов'язку перед народом, партією, державою, перед дітьми, перед майбутнім людства. Кожний з нас - творець долі кількох сотень дітей, у наших класах, немов у кузні, виковується щастя наших вихованців. На свій педагогічний труд ми повинні дивитися через призму подальшого зміцнення могутності нашої Батьківщини, розквіту нашого суспільства. Ми маємо полонити всім: і посмішкою, і вимогливістю, і стриманістю, і скромністю, і одягом, і знаннями, і чуйністю, 1 відвертістю, і інтелігентністю, і товариськістю, і любов'ю до життя. Нам має бути притаманне все найкраще, що людям подобається в людині. 
Навчаючи й виховуючи, вчитель прилучає дітей до матеріальних і духовних цінностей минулих і сучасних поколінь. Але як це прилучення відбувається? Учитель - посередник між дитиною і названими цінностями, тільки через нього діти пізнають дійсність, пізнають людей. І це "через" означає, що різні цінності, знання, морально-етичні норми не доходять до дітей у стерилізованому вигляді, а несуть у собі індивідуальні риси вчителя, його оцінки, його ставлення, його світогляд. Гуманний педагог, прилучаючи дітей до знань, одночасно передає їм свій характер, стає перед ними як взірець людяності. Для дитини знання не існують без вчителя. І якщо малюк полюбить свого вчителя, то, без сумніву, приохотиться до знань. Якщо ж він недолюблює вчителя, боїться його, не бачить в ньому свого друга, то нав-чання втрачає для нього будь-яку цінність. Завоювати любов дітей - найнагальніша турбота першого (і кожного наступного) вчителя, бо тільки через любов до свого вчителя дитина входить у світ знань і опановує моральні цінності суспільства. Методи, прийоми, способи, форми навчання і виховання, пройшовши через душу педагога, зігріту любов'ю до дітей і сповнену почуттям гуманності, стають витонченими, гнучкими, цілеспрямованими і тому ефективними. Не можна говорити про ефективні методи виховання і навчання, якщо невідомо головне: що за людина педагог, який буде використовувати ці методи, яка в нього душа і яке серце. 

ПРОДОВЖЕННЯ