1920-ті рр. стали періодом стрімкого відродження науки. У
1921 р. президентом УАН було обрано М. Василенка. УАН було перейменовано на
Всеукраїнську академію наук (ВУАН). Такою назвою декларувався намір об’єднати в
межах однієї організації наукову інтелігенцію всієї України (у тому числі
західноукраїнську). У 1922 р. відбулися перевибори президента ВУАН. (Спочатку
було обрано О. Левицького, а після його смерті — В. Липського.) Діяли три
відділи ВУАН — історико-філологічний, фізико-математичний, соціально-економічний.
4. Література та
мистецтво.
Незважаючи на те, що частина талановитих письменників і
поетів після поразки української революції залишила країну (В. Винниченко, М.
Вороний, О. Олесь), молоде покоління літераторів заявило про себе на повний
голос. Політика українізації 1920-х рр. викликала духовний ренесанс, розмаїття
літературних організацій та об’єднань. Літературно-художні об’єднання виникали
й розпадалися, дискусії спалахували з новою силою.
Найвідомішими об’єднаннями цього часу були «Плуг» —
спілка селянських письменників (П. Панч, А. Головко), «Гарт» — спілка
пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра),
ВАПЛІТЕ — Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю.
Смолич, Ю. Яновський). Виділялися групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, М.
Драй-Хмара, Ю. Клен), символістів (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристів та ін. Велику
популярність мали твори драматургів І. Кочерги, М. Куліша.
Жваві дискусії про шляхи розвитку української літератури
викликала діяльність М. Хвильового (Фітільова). Він був росіянином, членом
більшовицької партії, проте щиро прагнув розвитку української культури.
Виступаючи в дискусіях 1920-х рр., М. Хвильовий наголошував на тому, що без
Європи українське відродження неможливе.
У середині 1920-х рр. в Україні налічувалося 45
професійних театрів. У цей час на сцені низки міст України виступали талановиті
українські актори, які склали справжню плеяду представників українського
театрального мистецтва. Театр «Березіль» у 1922—1933 рр. очолював талановитий
реформатор та експериментатор театру, актор і режисер Лесь Курбас. Він сміливо
запроваджував нові ідеї та форми західноєвропейської культури. На сцені театру
«Березіль» виступали видатні майстри — А. Бучма, М. Крушельницький, О.
Мар’яненко, П. Саксаганський, Ю. Шумський.
У 1920-ті рр. стала до ладу Одеська кінофабрика,
будувалася Київська кіностудія. Свій творчий шлях розпочав геній українського
та світового кіномистецтва О. Довженко (фільми «Звенигора» й «Арсенал»). У
театрі та кіно успішно працювала М. Заньковецька.
Українську культуру збагатила творчість композиторів М.
Леонтовича, К. Стеценка, Г. Верьовки, П. Козицького, Л. Ревуцького. Популярними
були хорова капела «ДУМКА», Київський симфонічний ансамбль, національні театри
опери та балету в Харкові, Києві та Одесі.
Правдиве відображення дійсності проголосила своїм
завданням Асоціація художників Червоної України. Члени Асоціації — І. Їжакевич,
К. Трохименко, Ф. Кричевський тощо — за допомогою нових виразних засобів
поглибили розвиток українського образотворчого мистецтва.
Плідно продовжував працювати М. Бойчук та послідовники
його оригінальної школи («бойчукісти»). З’явилися нові імена талановитих
художників і скульпторів (А. Петрицький, В. Касіян).
Отже, у 1920-х рр. українські література та мистецтво
переживали бурхливе піднесення. Пройнята національною духовністю, усупереч
ідеологічним обмеженням, українська культура досягла світового рівня.
5. Релігійне життя.
На початку ХХ ст. разом із боротьбою за українську державність
на Україна почався рух за автокефалію Української православної церкви. У 1919 р. було проголошено автокефалію української
церкви. Богослужіння в українських храмах стало відправлятися українською мовою.
У 1921 р. в Києві в соборі Св. Софії відбувся Всеукраїнський
православний Собор, який проголосив Українську православну церкву автокефальною.
Спочатку радянська влада підтримувала УАПЦ із метою послабити позиції Російської
православної церкви (РПЦ). Згодом радянська влада стала боротися проти Української
автокефальної православної церкви (УАПЦ) й у 1930 р. ліквідувала її. Більшовицьке
керівництво підтримувало розколи в православній церкві та сприяло розвитку протестантських
церков і нетрадиційних культів.
У 1921—1923 рр. під приводом боротьби з голодом відбулося
відкрите пограбування храмів, вилучення цінностей. Весь період 1920-х рр. держава
проводила агресивну антицерковну й атеїстичну пропаганду.
Підсумок
Неп уніс корективи в розвиток духовної сфери радянського
суспільства. Зокрема відбулося: насильницьке впровадження марксистської
ідеології; реформування системи освіти; уведення в Кримінальний кодекс
відповідальності за переконання; посилення боротьби з неграмотністю;
активізація антирелігійної кампанії; висилка за кордон виднипредставників
інтелігенції.
За час запровадження політики коренізації в Україні було
досягнуто набагато більше політичних успіхів, ніж в інших союзних республіках.
Ця політика сприяла розвитку української національної культури, хоча й здійснювалася
під пильним оком центру та супроводжувалася репресіями проти тих, хто був звинувачений
у «націонал-комунізмі».
Разом із тим відбувалося нищення творів, які не
вкладалися в ідеологічні межі режиму, діяльність творчих союзів мала
пропартійне спрямування. Головним завданням партії була стандартизація
духовного життя. Духовна сфера перебувала в лещатах партійної ідеології.
Державний контроль за розвитком духовного життя в країні був складовою
радянської моделі тоталітаризму. Попри це, в українській культурі 1920-х рр.
спостерігався творчий злет.
Питання для
перевірки:
1) Із якою метою проводилася політика коренізації?
2) Що таке українізація? Якими були її наслідки?
3) Схарактеризуйте політику партії в галузі культури.
4) Поясніть значення термінів: лікнеп, робітфак.
5) Схарактеризуйте методи, за допомогою яких ліквідовувалася
неписьменність в Україні в 1920-х рр.
