Культура України в роки НЕПу.

1. Основні риси розвитку української культури в роки непу.

У період непу партія продовжувала політику культурної революції. Політизація культурного процесу не приховувалася: партія вимагала, щоб культура була національною за змістом, але не суперечила комуністичній теорії.

Метою культурної революції було формування у свідомості мас певних стереотипів, які б зробили поведінку широких верств населення прогнозованою та контрольованою з боку органів радянської влади. В останні роки непу утверджувалися погляди на культуру як на один із напрямків соціалістичного будівництва — поряд з індустріалізацією та колективізацією сільського господарства. У сфері культури не вистачало інтелігенції, радянське керівництво залежало від так званих «буржуазних спеціалістів». Тому постало завдання створити власну інтелігенцію або змусити «буржуазних спеціалістів» робити те, що потрібне радянській владі. Незгодних чекали репресії.

Попри все, 1920-ті рр. були періодом небаченого розвитку, надій і сподівань в українській культурі. Недарма ті часи називають періодом відродження культури. Україномовна освіта та її підтримка з боку держави мали велике значення для розвитку національної культури. Однак головним поштовхом до відродження була революція, яка сповнила культурну діяльність відчуттям новизни, свідомістю звільнення від старого світу та його обмежень.

2. Коренізація (українізація).

Українізація (складова коренізації) — політика більшовицького керівництва в 1920-х рр., спрямована на збільшення представництва українців в органах влади, культури, освіти, державних установ; розширення сфери застосування української мови в суспільстві; пробудження інтересу до національної української культури. Основною метою українізації було утвердження радянської влади в Україні, створення для неї національного підґрунтя.

3. Р озвиток освіти та науки.

Важливою проблемою доби непу була ліквідація неписьменності. У 1923 р. було створено добровільне товариство «Геть неписьменність». Держава надавала певні пільги тим, хто навчався. За 1920-ті рр. в Україні навчилися читати й писати близько 2 млн осіб. У 1924 р. Почалася підготовка до запровадження обов’язкового чотирирічного початкового навчання дітей.

В освіті поширюється експеримент і новаторство. Радянський уряд сприяв створенню нових типів шкіл, підходів до викладання й виховання, які б прискорили розрив із «буржуазним минулим». У державі створювалася система ідеологізованої освіти. Нові програми особливого значення надавали політехнізації освіти, колективним методам виховання.

Велику популярність мала теорія А. Макаренка, який приділяв значну увагу оточенню в житті дитини.

У школах було заборонено вивчення основ релігії. Активізувалася антирелігійна кампанія.

Наголошувалося, що радянський уряд зробив освіту доступнішою для основної маси трудящих, і хоча у 1927—1928 навчальному році рівень грамотності зріс, поза школою ще залишалися близько 35 % дітей шкільного віку.

Вища школа зазнала великих змін. Найголовнішим завданням партії у сфері культури вважалася підготовка фахівців робітничого походження. Для вихідців із робітничого класу було введено низку пільг.

Діти робітників і селян звільнялися від оплати за навчання в інститутах, складання вступних іспитів тощо. Звичайно, це не могло не позначитися на рівні освіти. Тому при вузах почали створюватися підготовчі робітничі факультети (робітфаки).

У 1927 р. гостро постала проблема педагогічних кадрів. Було істотно збільшено випуск учителів, розширено систему курсового навчання. Серйозна увага приділялася національним кадрам. Наприкінці 1920-х рр. Близько 53 % від загальної кількості студентів в Україні становили українці.